МАРЕННЯ ПРО ДІМ

 Дім є такою внутрішньою необхідністю

як ракушка молюсків, бджолиний вулик, пташине гніздо…

О. Шпенглер

Потяг рушив, і ми з розміреною швидкістю минаємо поля, ліси, будинки і якісь нерозбірливі форми, що змішуються воєдино на засмальцьованому екрані вікна. Стає складно сфокусуватися, голова йде обертом, тож доведеться обернутися до стіни і заплющити очі…

* * *

Удома лежить годинник з вибитими стрілками. Вони бовтаються під скельцем циферблату, якщо злегка ним потрусити в різні сторони. На ньому час не завмер – він випав. Книги тісняться на полицях у тихому очікуванні, коли зможуть знов заговорити. Усе вдома знерухомлено припадає пилюкою через мою відсутність, а павук під стелею скручує щойно впольовану жертву.

Домівки сповнені особливими запахами їхніх господарів, а ще речами – загостреними та м’якими, помітними й такими дрібними, що вони легко губляться з-поміж тягучих буднів, діалогів і химерних сцен. Самі по собі предмети побуту мають лише фізичну оболонку, як тіло без душі, проте люди наповнюють їх змістом, радісними чи болісними історіями, що були чи будуть вплетені в нескінченне мереживо часу та простору. 

Значимість предметів може змінитися не лише в межах особистої історії чи художньої галереї (наприклад, інсталяція), але й волею фатуму: майоліковий півник прикрашав кухню в одній з квартир Бородянки, і коли стіни кімнати були знищені, він залишився неушкодженим та став символом стійкості, незламності для мільйонів людей. Тепер кожен такий глиняний виріб з Васильківського майолікового заводу сповнений глибинним сенсом, якого не мав доти.

Пів року від початку війни я провела в бабусиній хаті; одне з улюблених місць там – горище – зібрання старих закинутих речей. Тут в імпровізованій майстерні я закінчую роботу: на ній маленький хлопчик обличчям тулиться до собаки, завбільшки з нього самого. Вони утворюють собою “укриття” – стан захищеності, якого так бракує. Позаяк людина прагне до соціуму (у більшій чи меншій мірі), родичі та друзі і навіть домашні улюбленці теж стають одним із незамінних елементів дому.

Уляна Кухарук “Укриття”, 2022 . Полотно, олія

Під дахом звисають сірі осині гнізда: покинуті й напівзруйновані. Вони алюзивно відтворюють зображення, які безкінечно транслюють унизу, на першому поверсі, із екрану телевізора…

Уляна Кухарук “Покинуті домівки”, 2022. Інсталяція

Уляна Кухарук “Зруйновані домівки”, 2022. Інсталяція

Спочатку мистецьке життя для мене завмерло, як той беззвучний годинник, натомість тягнуло до землі – обробляти, садити, торкатися. Земля – це теж дім, про який слід дбати. Так само має значення ландшафт, що є невід’ємною частиною звичного простору і є індикатором «дому», а тепер піддається нескінченним руйнуванням. З одного боку йдеться про нищення природніх ресурсів: екоцид – один із наслідків війни і поняття, що звучить в інформаційному просторі дедалі частіше; із іншого – про індивідуальну для окремої людини зміну середовища (як природнього, так і соціального). Ця зміна породжує відчуття загубленості, а відтак потреба повернутися до початку, аби пізнати та відбудувати дім (буквально чи метафорично) поглиблюється.

Поняття дому можна розглядати під різними кутами: дім, як фізичний простір, відділений від решти світу; домом є певна територія; дім, як культурний та соціальний феномен. Відтак концепт «дому» приховує в собі видиму оболонку та невловиму, крихку, таку, що існує на рівні чуття та збуджує людські переживання.

Концепт «дому» є одним з предметів дослідження сучасної філософії. Недарма М. Гайдегер у праці «Буття і час» зазначав, що «філософія, метафізика є ностальгією, прагненням всюди бути вдома…». Чи не найпершу апеляцію до «пошуку дому» прослідковуємо ще в історії про Мойсея, який веде свій народ до землі обітованої. Американська філософиня К. Джейкобсон у своїх дослідженнях аналізує погляди західного суспільства на «дім», починаючи з Біблії та «Одіссеї» Гомера та закінчуючи працями сучасників. До прикладу, для грецької філософії людина визначається не лише як член родини чи як індивід, для якого «дім» базується на власній безпеці відносно зовнішнього світу та сім’ї, але і як громадянин полісу. Згідно з таким типом мислення, «стійкість або слабкість окремої людини виходить не з її чи його особливостей, але з стійкості чи слабкості Батьківщини», тобто дому, ойкосу. Натомість середньовічна думка базується переважно на християнській філософії, згідно з якою справжній «дім» є позаземним місцем, і дістатися можливо туди через праведний спосіб життя в тимчасовому земному домі.

За О. Шпенглером, дім є визначальною рисою, за якою можна охарактеризувати народ, адже в ньому висловлена природа людини: «…душа цих людей і душа їхнього дому – одне і теж». Аналізуючи перехід від кочівництва до осілості людини, він зазначає, що «душа людини виявляє душу в ландшафті». Далі він порівнює дім і ціле місто з рослинами, що укорінилися в землю (аналогічно і мистецтво чи релігія виростають на їхньому місці).

Уляна Кухарук “Кажан”, 2022. Полотно, олія

М. Гайдегер оперує поняттям «бездомності» людської натури – стану пошуку чи процесу створення дому. Бездомність тут визначена скоріше як шлях, процес, мислення, що виводить людину до бажаного «дому». Блукання на шляху до того, що «вартує питання» є поверненням додому. Осмислення поняття «дому» можливе лише крізь пошук сутності буття у філософії.

Особливо гостро постає питання пошуку та відновлення покинутого/зруйнованого дому в умовах війни і незапланованих тотальних змін у державі, суспільстві, власному побуті тощо. Прагнення зберегти і віднайти «дім» у всіх його аспектах стає однією з основ буття. Можливо, тому люди тяжіють до відтворення локальних ритуалів, збереження пам’ятних речей тощо. Через звичні речі та форми, що нас оточують: крісло з бабусиної хати, переодягальні на пляжах Дніпра, прабабині коралі, килим, собаку, іграшку з дитинства тощо можуть бути репрезентовані почуття та спогади. Усе це – видимі фрагменти дому; реліквії, що бережуть та мовлять історію до тих, хто слухає і відчуває.

* * *

Я люблю, як стукають вагонні колеса об колію, але не сьогодні. Печуть очі, пече у щоках – у вагоні спекотно. Руки спітніли і стали гидко-холодними. Мої рухи обмежені коробочкою верхньої полиці плацкарту, але не це тривожить мене. Моє тіло розм’якло і здригається: то колихається поїзд, бо хіба може він їхати рівно і зважено? Угору-вниз, посилюється і спадає, дрижить і стихає – наше з потягом дихання.

УЛЯНА КУХАРУК

На головному зображенні – картина Уляни Кухарук “Прив’язаність або “Гусочка нікуди не втече”, 2022.

Джерело - https://antikvar.ua